Доведеться не розповідати про маршрут, який я задумав проїхати, краще розповім коли все ж його проїду, так буде цікавіше.
Отже дістав я ровер, щоб здійснити мега-подорож, і чогось думав що в нього пробите переднє колесо ще з часів минулорічної поїздки з Тарасом. Зняв колесо, камеру, опустив у воду, хвилин десять крутив, крутив, але здається нічого не пропускає. Трясця, не може бути. Але я згадав, що коли я його пробив, ну тобто остаточно пробив, бо воно і так постійно спускало, то ми з Тарасом заклеїли в його батьків в Коломиї. От же ж дідько!
Так я і втратив трошки часу, до поїзда було десь пів години, я почав збирати речі і десь за 15 хвилин до поїзда виїхав разом з корєшом за компанію.
Як завжди я маю щось провтикати, на цей раз все банально, просто запізнився на поїзд, лиш поглядом останній вагон супроводжував. Ну нічого, можна спробувати до наступної станції наздогнати. Швиденько прочесали до Чернівців Північних, ледь пацанам пиво не розлили, які спокійно його пили на стежці, але знову було видно лиш останній вагон і ту-ту.
Далі, хоч воно і виглядало фантастично, я вирішив вже сам наздоганяти його до Мамаївців, в що сам слабо вірив, а ще коли з третьої спроби виїхав на трасу, то все більше розумів що доведеться або їхати назад або їхати вперед. Вирішив їхати вперед, прикольно так ввечері їдеш незрозуміло куди, та й ще дощик почав крапати. Може доїду сьогодні до Вижниці, там посплю десь зо 3 години і далі в дорогу.
Проїхав я десь 35 км до Вашківців і вирішив що на сьогодні досить, вже нічого не працювало, крім диско-гопанки, але я знайшов якусь напевно пекарню і попросив води попити. Ну тепер можна йти спати, ну тобто перечекати якось ніч. На станції була вузенька лавочка, трохи мокра, там я й постелив 2 пакети, кофту, рушник і влігся, хоча спати троха було незручно, зайвий рух і можна впасти з тієї лавки.
Проспав промучився десь до 4.30, коли почув що хтось іде і вирішив вставати швиденько. То була бабуля, яка йшла на ранковий поїзд на Чернівці. Поговорив трохи з нею, зібрав речі і в дорогу, вже майже сонце сходило, самий кайфовий час, вже не темно, але ще й не світло.
Куди я їду? Гадки не маю, але так класно, почався новий день, може ще є можливість все виправити і встигнути на поїзд у Ворохті? Подивимось...
Дорогою знайшов класні яблука, яких навіть з дерева не довелось рвати, на землі позбирав, мені їх на всю дорогу вистачило. Ще зустрів поїзд, яким мав їхати, я його сфоткав, але там нічого не видно, ну але треба якусь вже фотку запостити...
Приїхав я в Вижницю десь в 7-й годині і зрозумів, що на Ворохту їхати змісту вже не має. Треба щось переплановувати, дістав карту, пельмені, які чора не доїв і сів на березі Черемоша думати.
Найкоротший шлях через Косів, так підказувала карта і здоровий ґлузд. В Косові був якийсь великий базар, перед в'їздом. Тарас що то за базар був? Там проїхати було трошки складно, майже як в Індії, машини, люди, ровери...
Переїхав через міст, який вже давно тимчасовий, спитав там в одного вуйка як на Коломию їхати, він сказав прямо-прямо-прямо, ну окей.
За Косовом починався підйом на якийсь перевал, то ж місцями доводилось злазити з колеса і йти пішки, але все ж перший підйом я подолав.
Після перевалу почався стрімкий спуск, я розігнався і, трясця, злетіла кепка. Довелось зупинятись і трошки наверх підніматись. Докатився до якогось села, Пістинь по ходу, там в магазині захавав морозива і взяв води, вода помістилась на раму. Поїхав далі, внизу була річка Пістинька, яке село - така і річка, але вона була брудна, тож і тут не можливо було скупатись.
Доїхав до роздоріжжя за мостом і там писало "Коломия 23 км". Ну що, треба їхати, хоча дорога і йшла вверх. Піднявся і побачив знак яким лякав Тарас, Уторопи: "там такі підйоми що вродити можна". Ну вроити, не вродив, лиш один раз пішки трошки пройшов. За Уторопами було щось на кшталт перевалу, там вирішив відпочити десь годинку, часу було вдосталь.
Спустившись з перевалу, знову побачив брудну річку. Але то таке, тепер треба лиш котитись вниз до Коломиї. Але щастя мене все ж чекало, біля файного міста була невелика річка, де я файно скупався і поїхав далі.
На вокзал приперся десь в 2-й годині, тож був час подивитись різні поїзди і сходити щось поїсти. Поїзд мав відправлятись в 16.30, але десь в 15.30 він вже був поданий, шкода що не ДЕЛ-02, який зазвичай туди пускають. Ну нічого...
У вагон набилась купа пенсіонерок, я з ними пів дороги говорив за життя, тобто вони говорили між собою, а я слухав і дивився у вікно. На диво, до Городенки майже ніхто не доїхав, крім мене, машиніста і провідника.
Трошки покружляв містом, виїхав на трасу, яка мені здавалось мала йти на Снятин, глянув на карту, таки так, я мав рацію. Піднявся на невелику гірку і там...
Отже дістав я ровер, щоб здійснити мега-подорож, і чогось думав що в нього пробите переднє колесо ще з часів минулорічної поїздки з Тарасом. Зняв колесо, камеру, опустив у воду, хвилин десять крутив, крутив, але здається нічого не пропускає. Трясця, не може бути. Але я згадав, що коли я його пробив, ну тобто остаточно пробив, бо воно і так постійно спускало, то ми з Тарасом заклеїли в його батьків в Коломиї. От же ж дідько!
Так я і втратив трошки часу, до поїзда було десь пів години, я почав збирати речі і десь за 15 хвилин до поїзда виїхав разом з корєшом за компанію.
Як завжди я маю щось провтикати, на цей раз все банально, просто запізнився на поїзд, лиш поглядом останній вагон супроводжував. Ну нічого, можна спробувати до наступної станції наздогнати. Швиденько прочесали до Чернівців Північних, ледь пацанам пиво не розлили, які спокійно його пили на стежці, але знову було видно лиш останній вагон і ту-ту.
Далі, хоч воно і виглядало фантастично, я вирішив вже сам наздоганяти його до Мамаївців, в що сам слабо вірив, а ще коли з третьої спроби виїхав на трасу, то все більше розумів що доведеться або їхати назад або їхати вперед. Вирішив їхати вперед, прикольно так ввечері їдеш незрозуміло куди, та й ще дощик почав крапати. Може доїду сьогодні до Вижниці, там посплю десь зо 3 години і далі в дорогу.
Проїхав я десь 35 км до Вашківців і вирішив що на сьогодні досить, вже нічого не працювало, крім диско-гопанки, але я знайшов якусь напевно пекарню і попросив води попити. Ну тепер можна йти спати, ну тобто перечекати якось ніч. На станції була вузенька лавочка, трохи мокра, там я й постелив 2 пакети, кофту, рушник і влігся, хоча спати троха було незручно, зайвий рух і можна впасти з тієї лавки.
Куди я їду? Гадки не маю, але так класно, почався новий день, може ще є можливість все виправити і встигнути на поїзд у Ворохті? Подивимось...
Дорогою знайшов класні яблука, яких навіть з дерева не довелось рвати, на землі позбирав, мені їх на всю дорогу вистачило. Ще зустрів поїзд, яким мав їхати, я його сфоткав, але там нічого не видно, ну але треба якусь вже фотку запостити...
 |
| Назвемо це чорний квадрат і 3 світлі цятки |
Є варіант поїхати на Коломию, але що там робити? О ідея прийшла! Десь в 3-4-й вечора на Городенку йде поїзд, звідти можна проїхатись до Снятина ровером і на поїзд до Чернівців. Клас!
 |
| Черемош. Хотів скупатись, але.... |
Найкоротший шлях через Косів, так підказувала карта і здоровий ґлузд. В Косові був якийсь великий базар, перед в'їздом. Тарас що то за базар був? Там проїхати було трошки складно, майже як в Індії, машини, люди, ровери...
Переїхав через міст, який вже давно тимчасовий, спитав там в одного вуйка як на Коломию їхати, він сказав прямо-прямо-прямо, ну окей.
За Косовом починався підйом на якийсь перевал, то ж місцями доводилось злазити з колеса і йти пішки, але все ж перший підйом я подолав.
Після перевалу почався стрімкий спуск, я розігнався і, трясця, злетіла кепка. Довелось зупинятись і трошки наверх підніматись. Докатився до якогось села, Пістинь по ходу, там в магазині захавав морозива і взяв води, вода помістилась на раму. Поїхав далі, внизу була річка Пістинька, яке село - така і річка, але вона була брудна, тож і тут не можливо було скупатись.
Доїхав до роздоріжжя за мостом і там писало "Коломия 23 км". Ну що, треба їхати, хоча дорога і йшла вверх. Піднявся і побачив знак яким лякав Тарас, Уторопи: "там такі підйоми що вродити можна". Ну вроити, не вродив, лиш один раз пішки трошки пройшов. За Уторопами було щось на кшталт перевалу, там вирішив відпочити десь годинку, часу було вдосталь.
Спустившись з перевалу, знову побачив брудну річку. Але то таке, тепер треба лиш котитись вниз до Коломиї. Але щастя мене все ж чекало, біля файного міста була невелика річка, де я файно скупався і поїхав далі.
На вокзал приперся десь в 2-й годині, тож був час подивитись різні поїзди і сходити щось поїсти. Поїзд мав відправлятись в 16.30, але десь в 15.30 він вже був поданий, шкода що не ДЕЛ-02, який зазвичай туди пускають. Ну нічого...
У вагон набилась купа пенсіонерок, я з ними пів дороги говорив за життя, тобто вони говорили між собою, а я слухав і дивився у вікно. На диво, до Городенки майже ніхто не доїхав, крім мене, машиніста і провідника.
Трошки покружляв містом, виїхав на трасу, яка мені здавалось мала йти на Снятин, глянув на карту, таки так, я мав рацію. Піднявся на невелику гірку і там...
Дорога була дуже мальовнича, але складалась із суцільних зльотів і падінь, тобто спусків і підйомів. Кожен настпуний підйом я лиш задавався питання: "Коли вже Снятин?". І от нарешті, я проїхав по місту і поїхав через Прут до станції, вона насправді десь за 3 км від самого міста.
Взяв трошки перекусити, сві на травичку біля станції, підійшов якийсь співробітник станції чи просто якийсь вуйко, поговорили з ним, його здивувало що я так розсівся собі ))).
Власне, приїхав поїзд, ДЕЛ-02, я заліз в нього і поїхав додому....
Ось такий маршрут вийшов https://goo.gl/maps/ybUux
